Halfway into the journey – just puncture me with a compass.
Zero-kilometer, where fabled rivers converge, reversing polarity: drain.
Suppose it a tunnel, at once the air is set tight as a lattice.
Hurray! You are launched from the maw of a soil-based yawn.

Hangnail, dangled all the way down to the switchflow entrails,
there to consult the register: vapors, extralarge rock, and the coiled bands.
You unfasten your jaw at the plywood façade like a conscript,
oil, the armed, double-barreled ram turns the corner: en garde!

Chacal et corneille : pas de sang extérieur ni interne
entre eux. Au loin se dessine une dynamite fumante.
Leurs contours, qui ne tiennent qu’à un fil, déjà prêts
à quitter le noyau de noirceur, revêtir un aspect provisoire.

Au-dessus d’eux des bulles de discours qui dérivent, bande dessinée
qu’on feuillète sur la plage piquante et venteuse. Et la grotte moderne est fermée.
Le temps se dégage. On comprend que le photographe enfoui
jusqu’à la ceinture est fait de bronze et ne cadre personne.

Ми віками йдемо неоглядки в багні по коліна,
і живуть мертви хватки його, і ссе трясовина.

Рису не провести, перегони в мішках химородні,
і воронки размножені мулом, як труби Господні.

Як раніше, мій ангеле, в стумі інтимний твій шелест,
як раніше, тобі я носитиму шкури і верес,

Від морока я відокремився, наче кумкнула пакля,
позаду місто істериків чорніло в крейдяному спазмі,
було мляве сонце, положисте море пахло,
повертаючись в тіло, я втямив, що Боже спас мя.