Chacal et corneille : pas de sang extérieur ni interne
entre eux. Au loin se dessine une dynamite fumante.
Leurs contours, qui ne tiennent qu’à un fil, déjà prêts
à quitter le noyau de noirceur, revêtir un aspect provisoire.

Au-dessus d’eux des bulles de discours qui dérivent, bande dessinée
qu’on feuillète sur la plage piquante et venteuse. Et la grotte moderne est fermée.
Le temps se dégage. On comprend que le photographe enfoui
jusqu’à la ceinture est fait de bronze et ne cadre personne.

Зходячись, зникають один перед одним
терпляче —
через ведмедя і рибу — до ракоподібних,
які обліпили душу свою.
Тупцюють. Мружаться, наче змінюючи лінзи,
обом вочевидь пояси на куртках.

Ми віками йдемо неоглядки в багні по коліна,
і живуть мертви хватки його, і ссе трясовина.

Рису не провести, перегони в мішках химородні,
і воронки размножені мулом, як труби Господні.

Як раніше, мій ангеле, в стумі інтимний твій шелест,
як раніше, тобі я носитиму шкури і верес,