Ми віками йдемо неоглядки в багні по коліна,
і живуть мертви хватки його, і ссе трясовина.

Рису не провести, перегони в мішках химородні,
і воронки размножені мулом, як труби Господні.

Як раніше, мій ангеле, в стумі інтимний твій шелест,
як раніше, тобі я носитиму шкури і верес,

О, друзів моїх сад, де я із торохтілкою
сторчу, про людське око свищу тут навсібіч.
Посріблимо кишки орданською горілкою,
нехай живе нутро, що мерехтить нам ввіч!

Who led me across the city that morning?
Behind the railway station, he sat me down at a low
wooden table and produced a bottle. We cracked it like a watermelon.
My Adam's apple bobbing, as though I and the rails had shared the swallow.

On the fence was a pumpkin. I used to think the elixir of debility
was in the potato. But no! It's in the pumpkin,
an octave below. From the instability
of its inner glow, fingers of pulp emerge as if counting.

Maybe you do draw
                seriously,
but not now, alas! Lines
form a grill,
and behind it—lions.

Lions. Their life is a diplomat’s,
they pose on their paws, their heads double.
With celerity of computer chess,
lions occupy cells with each cell.