Ми віками йдемо неоглядки в багні по коліна,
і живуть мертви хватки його, і ссе трясовина.

Рису не провести, перегони в мішках химородні,
і воронки размножені мулом, як труби Господні.

Як раніше, мій ангеле, в стумі інтимний твій шелест,
як раніше, тобі я носитиму шкури і верес,

In a factory where they make chloramphenicol
          cats          loiter

one—gnarled
          like a woodblock: waterlogged, barnacled
another—thin with an elongated tongue—
          a fireman’s hook
and the third—huge like a calm
          in the Persian Gulf

Ти стоїш на одній нозі, застібаючи босоніжку,
і я бачу кущ олійний, а потім — магнітний,
і орбіти предметів, що зчеплені запобіжно, —
хто зіницею поведе, скине ящірку, як молитвою.

Who led me across the city that morning?
Behind the railway station, he sat me down at a low
wooden table and produced a bottle. We cracked it like a watermelon.
My Adam's apple bobbing, as though I and the rails had shared the swallow.

On the fence was a pumpkin. I used to think the elixir of debility
was in the potato. But no! It's in the pumpkin,
an octave below. From the instability
of its inner glow, fingers of pulp emerge as if counting.