Knee deep in mud. For centuries, we have stood where the bogwaters suck.
In the grasp of the inanimate,

there are no straight lines. A sack race is good for a laugh.
And like the Lord’s own trumpets, funnels multiply in the muck.

Once again, darling, yours is a resinous, intimate whisper.
Once again, I’ll bring you pelts and sprigs of heather.

But it’s all a whim of the estuary, spidering thin borders.
By dawn, it looks like a golden wand. At night, a wooden recorder.

The dragonflies and branches emanate a velvet current
into skies and loam. This isn’t a road. It’s a crossroad.

In the dead water, a bulging stretcher,
you will find no bridge, no cross, no forking path, no star.

Only a stone that looks like a cloud (both resemble
countless other points of the universe so familiar as to make one tremble).

Only the dislocation of a landscape, sagging like a deflated ball.
Only a hole in the ground, or the lack of a hole.

Ми віками йдемо неоглядки в багні по коліна,
і живуть мертви хватки його, і ссе трясовина.

Рису не провести, перегони в мішках химородні,
і воронки размножені мулом, як труби Господні.

Як раніше, мій ангеле, в стумі інтимний твій шелест,
як раніше, тобі я носитиму шкури і верес,

тільки це забаганка, й накручене довгим лиманом,
що зрання — золотий, а вночі — як дуда, дерев'яний.

Пашуть бархатним током бабки і хрусткеє пруття,
на землі та на небі — не путь, а саме перепуття,

у цій здохлій воді, що гойдається, наче носилки,
не знайти ні хреста, ні моста, ні зорі, ні розвилки.

Тільки камінь, що схожий на хмарку, й обидва похожі
на абияку цятку, де всесвіт відомий до дрожу,

тільки вивих важкої, як спущений м'яч, панорами,
тільки яма в землі або просто — відсутність ями.